За нашу та вашу свободу! Слава Україні! (k0t1) wrote,
За нашу та вашу свободу! Слава Україні!
k0t1

4.02.2017 або про блокаду

Хочу поділитися дуже врівноваженим та поміркованим постом шановного vivagor
Ну й те що парасюки та семенченки - це люди які працюють м'яко кажучи "на свою кішеню" - відомо з перших днів війни.
    У зоні АТО розпочато блокаду ОРДЛО з метою перешкоджання торгівлі з окупованими районами. Блокада ініційована низкою народних депутатів в тому числі Володимиром Парасюком і Семеном Семенченко. ЗМІ і громадяни традиційно активно обговорюють новини зі сходу, торкаючись і цього питання. За повідомленнями очільників, рух набирає сил. Почавшись на Луганщині, з перегону «Луганськ-Попасна», дії поширилися на Бахмут. Блокувальники розбивають намети, організовують чергування і перекривають залізничне сполучення. За майже три роки гібридної війни Росії проти України я неодноразово замислювався над питаннями економічних зв’язків в умовах протистояння, а також інших кроків щодо повернення втрачених територій. Тому сформував власне бачення. Скажу відверто: мені не подобається ідея повної блокади Донбасу. Хоча б тому, що наші диверсійні групи на тому боці треба підтримувати. Боротися з контрабандою – так, потрібно. Ускладнити життя окупантам – так, необхідно. Але в наших умовах жорстку блокаду цій зоні має сенс влаштовувати тільки в одному випадку: якщо ми не збираємося повертати ці території. Тим не менше, події розгортаються. Спробую донести свої думки щодо цього приводу.

    1. Під час гарячої фази війни з усіма що її супроводжує: обстрілами, евакуаціями, зміною лінії фронту, тощо – ні про які економічні відносини мова йти не може. Елементарно, не до того. Залізницю і автомобільний транспорт скеровують на військові вантажі, люди – читай «фахівці» – перетворюються на біженців, а збереження товару ніхто не гарантує: форс мажор. Тобто, «торгівля з ворогом» під час бойових дій неможлива. Але це формулювання створює негативний фон в свідомості громадян і працює на рейтинг ініціаторів блокади.
    2. Інша справа, коли війна припиняється на певний час. Яка не жорстока була Друга Світова війна, але економічна діяльність мала місце. Торгували усі країни. Навіть вороги. Приміром, Третій Рейх і СРСР ще два роки після початку Другої Світової війни активно торгували, хоча обидва боки чудово розуміли, що війна між ними – лише справа часу. Чому? Бо плюси від того – переважали. Війна змінила ситуацію і потреба у торгівлі – відпала: СРСР високі технології почав отримувати по ленд-лізу від союзників, а німці отримали ресурси на окупованій території... А США не припиняли торгівлю з Рейхом і впродовж всієї війни. І бізнес обох країн мав відсоток у промисловості одна одної. Тобто, торгівля чудово собі йшла через треті країни, а як тільки відгриміло – усі торгівельні зв’язки поновилися в повному обсязі. Так чим відрізняється наша ситуація? Існують Мінські угоди щодо припинення вогню і люди перетинають лінію розмежування в обидва боки. Так само йде товарообмін. Не варто плутати терміни! У нас не міждержавна торгівля, а – господарська діяльність. Це – наші громадяни, це наші підприємства, наше майно і наші технологічні ланцюжки. Тут треба або хрестик зняти, або труси надіти. Тобто визначитися: або Україна відмовляється від Донбасу і зводить стіну, безжально відрізаючі окуповані території, або «Донбас це – Україна» і треба підтримувати зв’язки, як би цинічно це не виглядало. Експансія має бути в тому числі й економічна. Коли сукупність зиску від такої діяльності переважатиме усі збиткі хоч на пару відсотків, треба зчепити зуби і хапатися за цей 51%, погоджуватися на подібні схеми, як би решта 49% не ображали наші почуття. Ми воюємо проти потужної держави, яка готувалася до цієї війни і все що надає нам хоч трохи переваги – треба використовувати. Образно кажучи, якщо відрізати ногу і викинути її геть – за рік цей прогнилий шматок жоден фахівець не пришиє назад. І навпаки: хочеш зберегти кінцівку – до операції з її пришивання назад треба підтримувати хоч якісь судини або комфортні умови. Держава з цього приводу висловилася чітко і однозначно. Які претензії?
    3. Попри розірвану територію, усі надра на неконтрольованій урядом території, підприємства і активи Україна вважає свєю власністю або власністю своїх громадян. Навіть відносини між двома сусідами неможливо повністю заморозити, а про мільйони осіб або технологічні цикли і казати нічого. Тут хочеш не хочеш, а соціум бере своє: їсти хочуть усі, контракти залежать від виробництв, енергосистема – спільна і т.і. Безумовно, розірвати можна все. Але на все треба час. І капіталовкладення. А країна – воює. Країна перебуває в кризі. У країни вистачає проблем і не вистачає коштів. Крім того, модернізувати свою власність ще так-сяк можна, але яке відношення держава має до приватної? А бізнесу на своєму рівні теж – важко. Треба крутитися і виживати. Тому такого явища, як «спекуляція» – не уникнути. Те саме стосовно контрабанди. І боротися з ними виключно каральними засобами – нерозумно. У боротьбі держав зі спекуляцією та контрабандою перемогу завжди і всюди святкували спекуляція і контрабанда. Аналогічно з великим бізнесом. Поки існує людство – економіка диктуватиме свої закони. І що нам каже ця пані? А те, що пані боїться погроз і не любить ризиків. Україна має контракти, мусить заробляти валюту і підтримувати платіжний баланс; врешті решт усі ми прагнемо розвиватися і жити в заможній країні. На жаль, доля розпорядилася так, що в окупованій зоні лишилася низка підприємств, які задіяні в єдиній виробничій системі. Це – вугільні, машинобудівні, металургійні та хімічні підприємства. Звісно, без них можна обійтися, але це, повторюю: втрачені гроші, послаблення позицій перед конкурентами, втрата прибутків. Україні це треба? Тим більше, в наших умовах! Нам будь-який зайвий прибуток – на користь. Адже відомо, що для ведення війни потрібні три речі: гроші, гроші і гроші… Тому все, що ми вигрібаємо з Донбасу – вигідно. В будь-якому випадку, це – наші надра, наші підприємства, наша продукція, наше майно. Де-факто і де-юре це виключно економічні зв’язки між бізнесменами з українськими паспортами і підприємствами, які зареєстровані в Україні. Але ніяк не з чиновниками окупаційної адміністрації. З ворогом ми не торгуємо. Хто стверджує інакше – нехай наведе факти і цифри: які банки Л/ДНР визнані Україною, на які саме рахунки йде оплата, за що конкретно, які товари за гривню купують уряди невизнаних республік, приклади маршрутів руху інкасаторських машин з готівкою через лінію розмежування, тощо... Власне, самі терористи це підтверджують, обстрілюючи дозволені переходи через лінії розмежування або не дозволючі відкрити нове КПВВ у Золотому. Їм не вигідний розвиток відносин між громадянами! Адже це – інтеграція. Натомість їх лідери чудово заробляють на російських поставках.
    4. Формулювання «бізнес на крові» вкинуте ініціаторами блокади, я вважаю вкрай маніпулятивним. Таким, що грає на патріотичних почуттях українців. Для початку щодо «крові». У мене є впевненість, що припинення товарообміну з окупованими районами аж ніяк не зменшить кількість обстрілів. Тому що усе озброєння і боєприпаси бойовикам постачаються з РФ. І якщо панове Семенченко та компанія вважають, що варто перекрити поставки вугілля з окупованих територій, як більше не загине жоден український солдат – нехай дають гарантії. Подивимося, чого варті їхні слова. А до того, я пропоную подібні маніпуляції не застосовувати – бійці кластимуть свої життя у будь-якому випадку. Це війна. Не варто піднімати на прапор випрані труселя моралі. Поки що обстріли нашої території тільки збільшуються. При тому дивним чином самих блокувальників, які буцімто наступили на горлу «бізнесу з бойовиками», якраз ніхто не обстрілює. Тепер щодо «бізнесу». Я можу помилятися, але так собі на свій хлопський розум метикую, що проплата вугілля, видобутого на неконтрольваній території, йде на рахунки підприємств, які зареєстровані в Україні. Їх бухгалтерія – тут. Відповідно, податки йдуть в бюджет України. І усе необхідне, для функціонування тих шахт, теж закуповується тут. Це гроші в нашу економіку. Єдині гроші, у цій схемі, які йдуть туди – зарплатня шахтарям, яку нараховують на картки. Цих шахтарів з Ровеньків і Свердловська я неодноразово зустрічав, коли вони приїжджали оформляти зарплатні картки на українську теориторію. Якби Донбас був українським, уряд так само купував вугілля на його шахтах... Звісно, я можу не враховувати інші схеми. Приміром господарську діяльність на окупованій території між тамтешніми суб’єктами у російській валюті, яка циркулює в ОРДЛО, але вибачаюся, розпочата блокада тим схемам не завадить аж ніяк. А вести партизанську війну на окупованій території команда Семенченка і Парасюка не поспішає...
    5. Потужний успішний бізнес має виробництва за кордоном. Є навіть закордонна власність інших країн. І з того отримується прибуток. Це – нормальна прктика. Чому для України це – неприпустимо? Гібридна війна вимагає гібридних відповідей. І наша тактика наразі себе виправдовує. От якби ми були Америкою і тягалися з Мексикою, можна було і поступитися моралі, відкинувши логіку з доцільністю, але ми тягаємося з РФ і поки що не в тій ситуації, коли розумно відмовлятися від вигідної справи. А постачання вугілля з Донбасу нам таки вигідне, бо за нього ми платимо внутрішню ціну в гривні, а будь-який інший варіант спустошить державну кишеню на валюту. Якщо наші депутати компенсують втрати країни – нема питань. Але я не чув від них альтернативних пропозицій. Натомість з легкістю можу спрогнозувати спустошення державної казни і, як наслідок, зростання цін в недалекому майбутньому для всіх громадян.
    6. Звинувачення влади у барижництві, м’яко кажучи, – викликає недовіру. Наші високопосадовці мають достатньо вад, але на подібні ризики підуть хіба що окремі бовдури і злочинці. Ці випадки, звісно, треба розслідувати. Але загалом теперішня влада невідворотньо дотримуєься курсу скорочення торгівельних зв’язків з країною-агресором: товарообіг з РФ впевнено падає з року в рік. Якби очільники країни хтіли мати ґешефт з ворогом, вони б не ламали газові схеми попередників, а перемкнули їх на себе. Але країна бачить, що газ в РФ ми не закупаємо більше року. До слова, подібну енергетичну оборудку РФ у минулому році пропонувала нашій стороні. Тоді Україні пропонували оплачувати газ, який РФ постачає окупованому Донбасу напряму. Владі вистачило розуму не повестися на цю пропозицію. І це – мудро. Інакше у майбутньому вона безумовно матиме чергову хвилю звинувачень в корупції, то як перевірити кількість поставленого на неконтрольовану територію газу і адекватність оплати – вкрай важко. Там можна було забацати будь-яку липу і добре погріти руки! Але наші – не повелися. Невже ризикований транзит вугілля через лінію розведення сторін і чисельні очі свідків – привабливий варіант для злочинного заробітку?
    7. Ясна річ, великі злочинні схеми мають місце всюди. А сірих – ще більше. Зловживання і корупція – існують навіть в успішних країнах. Тільки там відсоток подібних явищ – неспівставний з нашим. Не виключно, що і з поставками вугілля не все прозоро. Але мені геть незрозуміло, чому замість боротьби з конкретними винуватцями, у нас рубають усе одразу. Так можна дійти до абсурду і зарізати всі галузі: закрити міністерства, розігнати контори, припинити поставки в супермаркети... Адже злочини час від часу відбуваються по всіх галузях, в кожнім відомстві, в кожному місті, у кожному колективі. Гіперболізуючи сказане, завтра можна чекати в тому числі й блокаду Києва разом з усіма його мешканцями тільки тому, що там – найбільше корупціонерів. Чи краще притягувати до відповідальності конкретних винуватців? Не варто рубати собі всю руку, через один хворий палець. Треба лікувати.
    8. Блокада – насправді дієвий інструмент. Але ним ще треба вміти користуватися. Приміром, блокада Слов’янська своєї мети досягла. А ось військова операція з блокування державного кордону – провалилася. І ось там ми дійсно отримали і кров і ганьбу... За Іловайськ боляче і згадувати. Якщо розкрити карту, то треба визнати, що ОРДЛО – не анклав. Тобто, Донбас – не Сан-Маріно і не Лесото. Влаштувати повну блокаду – не вийде се одно. Це – хибний шлях, як на мене. По-перше, ворог се одно не заспокоїться і лізтиме далі. По-друге, нам доведеться компенсувати втрачені потужності. По-третє, ми понесемо збиткі внаслідок розкрадання майна, надр і активів. Ми просто штовхнемо РФ на оборудку з реєкспорту товарних позицій з Донбасу в треті країни. Самій-то РФ звідти нічого не треба. Водночас, як тільки так-сяк діючі підприємства Донбасу захлинуться, їх розікрадуть, а залишки без фантазій поріжуть на метал... Вугілля Донбасу потрібно Україні. А самим бойовикам – ні. Вони живуть одним днем, а в крайньому випадку – нариють в копанок. А ось куди діватися шахтарям – питання! Це токар або водій знайде собі роботу деінде, а шахтар – прив’язаний до родовища, шахту він в екзіл з собою не візьме. Крім того, в РФ і власні закривають. Я так підозрюю, повстання не вийде, то як кидатися голіруч на автомати – самогубство. Натомість пристойна частина цих людей поповнить лави бойовиків: адже голод – не тітка, а там – платитимуть. Не забуваємо і за наступний аспект. Відмовляючись через принциповість від власного вугілля, Україна змушена буде виходити на ринок, де його продаватимуть вже дорожче. Тому що закони ринку безжалісні: як тільки ми втратимо альтернативні джерела поставок, ціна зросте, тому що монополія крутить руки не гірше за поліцію. Під цим кутом зору, влаштувати блокаду – се одно, що вистрелити самим собі в ногу, а потім викликати окупантів на змагання з бігу. Кульгаючи, наздогнати економічно потужнішу РФ – не вийде. Так на чий млин лиють воду наші народні депутати?
    9. Сучасний світ – глобалізован, ми живемо в 21 столітті, а не в першій половині 20-го. Сучасне суспільство набагато цивілізованіше за пращурів. Теперішні конфлікти і протистояння допускають і гуманітарні конвої, і товарообмін. Під час економічних санкцій проти Північної Кореї, Ірану та Іраку цілком офіційно діяли спеціальні програми ООН. Наприклад, «нафта в обмін на продовольство». Або й безоплатні поставки... При тому, усі сторони чудово розуміють, чим це закінчиться: капітуляцією або війною. Іран – змушений був поступитися і закрити свою ядерну програму, а Ірак – розгромлений військовим шляхом. Якщо ми не бажаємо отримати квиток в Гаагу за геноцид – доводиться пропускати гуманітарку, як би це не обурювало ура-патріотів. Крім того це – сигнали: «ми про вас не забули... ми пам’ятаємо... ми вас вважаємо своїми... ми ще повернемося!» Росія весь час нашої незалежності була присутня в Криму: культурний, інвестиційний, пропагандистський, військовий сегменти. Які настрої переважали в Криму? Як швидко вона його захопила, скориставшись нагодою? Чому? Питання риторичні. І навпаки: після 1945 року яка була присутність Німеччини в Калінінградській області, тобто – своїй колишній Прусії? Ніяка! Територію повністю зачистили. Ну і які шанси у Німеччини повернути Прусію? Далеко не кожен товарообмін призводить до збагачення обох сторін. Схеми: «золото в обмін на буси» або «земля в обмін на люстерко» не принесли аборигенам ні слави, ні заможності, ні сили. Те саме з торгівлею ресурсами в СРСР. У бойовиків набої закінчаться тоді, коли закінчиться Росія. Тобто, ворог підсилюється зі сходу. А ми його тільки «зваблюємо». Як свого часу впевнений у собі Захід спокушав бідний і слабкий радянський елемент. Політика – річ брудна. Людям, які беруть на себе відповідальність за країну, доводиться йти на неприємні компроміси. Альтернатива цьому – втрата Донбасу. Адже боротьба йде в тому числі й за душі населення. І хоч там достатньо ворогів української державності, але далеко не всі винуваті, що Україна не втримала ці території... Відомий волонтер і борець з контрабандою Тука, ставши губернатором, увійшов в курс справ і змінив свою думку, щодо необхідності жорсткої блокади, на протилежну. «Прості» рішення – не значать «правильні». На диво, наша влада демонструє у боротьбі з потужним супротивником не дешеву істерику, а державне мислення, відповідно, Україна рухається вірним шляхом. Приклад Авдієвки – з миттєвою реакцією і самовідданістю усіх рівнів влади красномовне тому свідчення. Чи не тому Москва вскриває консерви, які нагнітають істерику? Я розумію логіку Порошенка: обійтися малою кров'ю. Логіка Семенченка мені незрозуміла: і вугілля, і заручники потрібні Україні; хто сказав, що бойовики поведуться на шантаж? Заручники – їхні гарантії, їхній козир. Так що питання «блокади» не таке просте, як його намагаються представити.
    10. Тепер до персоналій. Тобто, однієї. Свого часу серед решти інших напрямків волонтерства, я підтримував і батальон «Донбас»: передавав топографічні карти, приймав участь в забезпеченні бійців, мав серед них добрих знайомих. Та що «Донбас»? У 2014 реальність диктувала входити в союз хоч дияволом, якщо це на користь Україні! Але все міняється, поступово стала на ноги і наша держава. І незабаром я визнав: час добровольчих батальонів минув. Тому неодноразово казав і знову повторю: кращий варіант для учасників добровольчого руху – не протиставити себе країні, а інтегруватися в систему і міняти її зсередини. Наситити мотивованими, чесними людьми усі відомства згори донизу: від силових структур до виконавчої влади. Не знаю, як з цим в інших, але сам Семенченко постійно розчаровує. У 2015 році він заходився пробивати встановлення в Бахмуті меморіальної дошки бійцям свого батальону. При тому що батальон «Донбас» до визволення нашого міста не мав жодного відношення: він увійшов сюди за кілька днів потому. А згадані бійці загинули під час боїв за місто Попасна на Луганщині... Ще за рік мені зателефонували з редакції газети «Позивний «Донбас» і запропонували писати для них. Але від поезій зневажливо відмовилися апріорі. З мотивацією: «такого добра – навалом, у нас солдати на блок-постах пишуть». Виявилося, їм потрібні критичні матеріали проти влади. Безумовно я відмовився: одна справа – писати від душі і зовсім інша – продатися на фабрику тролів... Ну і відсутність самого Семенченка на більшості засідань Верховної Ради, насамперед – критично важливих – поваги не викликає. Викликає скептицизм. Адже його туди обрав народ. І наразі його фронт – саме там. Нехай приймає потрібні закони, бореться зі спробами реваншу антиукраїнських сил, форсує реформи. Це – куди важливіше! Але якщо ворогу віддають настільки важливий напрямок – це яскрава самодискредитація. Це – провал для політика. Можливо, я упереджено ставлюся до особи колишнього комбату, та вже як є: ця блокада схожа на операцію з підняття рейтингу. І можете вважати мене шакалом шоколадного режиму, але скажу наступне. Історія перших визвольних змагань показала: коли українці повалили Скоропадського на користь Петлюрі, а його у свою чергу проміняли на безліч дрібних отаманів, яких більшовики передушили поодинці – це ні до чого доброго не привело. Ми тому у злиднях, що люди з державним мисленням – у меншості. Натомість повно авантурників, популістів, аферистів і різного роду пристосуванців. А треба думати хоч на два кроки вперед. Вороги у всіх однакові: лінь, невігластво, боягузство, жадібність, але успішні країни напрацювали імунітет, а у більшості українців цей ряд «інфекцій» ще вирує в крові. Інакше, нас би жоден ворог не здолав.
    11. Щоб не бути критиканом, по суті питання скажу наступне. В моєму розуміння «блокада» це – посилення заходів проти контрабанди, шляхом збільшення кількості блок-постів зі смішаним складом усіх дотичних силових відомств плюс у якості представників народу – волонтери, які себе зарекомендували, в т.ч. з числа ветеранів АТО, а також створення посилених мобільних груп і покращення їх технічного забезпечення для якісної перевірки товарообігу. Якщо через лінію йде потяг з вугіллям, яке за документами є «антрацитом», а насправді це – низької якості субстанція з копанок – експерт має то визначити і сигналізувати з усіма наслідками для власників вантажу. Власне, держава давала зелене світло таким крокам ще в 2015, але сьогоднішніх блокувальників тоді це не цікавло... Тобто посилення боротьби зі злочинами це – конструктив, а блокувати поставки потрібного нам вугілля, водночас ігноруючи безоплатні поставки з Україні води, собі на збиток, – це імітація бурхливої діяльності. Щодо підірваних рейок і поготів – дитячий садочок. Почали діяти – майте мужність не ховатися за депутатською недоторканністю, а нести відповідальність за всі наслідки: від матеріальних збитків на самому низу до падіння платіжного балансу держави.
    12. В середовищі певного прошарку існує такий інструмент, як «зрада». Інструмент перевірений часом і ситуаціями. Якщо підготовлену зраду розігнати за допомогою соцмереж та традиційних ЗМІ, які чудово навчилися маніпулювати обивателями, а отже – виборцями, то всі, хто стоїть на заваді до отримання жаданих смаколиків: опоненти свого рівня, а також Міноборони, політичні сили в Раді, уряд, Президент – змушені будуть поступитися і кинути кістку. Особисто мені спекуляції болючими питаннями – огидні. Я вірю не словам, а справам, тому не збираюся приймати участь в розхитуванні ситуацій, розсмикувати країну на удільні князівства і раз по раз довіряти майбутнє непрофесіоналам, скоростиглим патріотам і краснобаям… Виліпити собі чергового куміра і сподіватися на нього – ознака незрілості. Такі люди від вати відрізняються тим, що замість косоворотки носять вишиванку, але відповідальності за свої дії нести не бажають. Як і їх куміри. Настав час стати дорослими. Перефразовуючи Столипіна: «Вам потрібні великі потрясіння? А мені – велика Україна».
Originally posted by vivagor at 4.02.2017 або про блокаду
Tags: війна, контрпропаганда
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments